 Втративши у дитинстві зір, Микола Кузенний з Лисянщини зміг подолати відчай і став усесвітньо відомим математиком. У дитинстві він мріяв стати моряком, проте вирішив здійснити давню мрію матері й вивчитися на лікаря. Однак обдарованому сільському хлопцеві, який назавжди втратив можливість бачити світло, судилося стати науковим світилом...
Складні задачі розв’язував подумки
З уродженцем Лисянщини, професором, провідним науковим співробітником Інституту математики НАН України Миколою Феодосійовичем Кузенним ми зустрілися у його київській квартирі. Знаючи про його сліпоту, я, по правді, спочатку в цьому навіть засумнівався, настільки впевнено він пересувався, обминаючи гострі кути, безпомилково знаходив потрібний предмет на полиці, дзвонив по мобільному телефону...
І тут згадалися прочитані колись слова про Миколу Феодосійовича: „Микола Кузенний створив себе як особистість, став професіоналом найвищого класу, і зараз його вважають найкращим науковцем-алгебраїстом України. Втративши зір, він зберіг сприйняття світу не тільки у барвах, а й в колориті, у формі, в об’ємі“. Ці слова належать професорові, докторові фізико-математичних наук Анатолієві Турбіну, який першим розгледів у незрячому студенті-першокурснику унікальне самобутнє математичне бачення. Його просто вразило, що юнак у чорних окулярах, не виймаючи рук з-під парти, не записуючи умови задачі, миттєво видавав правильне рішення. Феноменальна пам’ять, надзвичайно розвинута уява, дозволяли Миколі почуватися скрізь повноцінною людиною. А Турбін став єдиним вірним другом, однодумцем на все життя.
Болю не відчував, була лише нестерпна спрага
„Над нами, Кузенними, висіла якась лиха доля: двоюрідний брат і племінник після війни підірвалися на мінах. Батькові, який у молодості грав на сільській сцені в революційній п’єсі, вибили око. Мені ж доля приготувала і те, й друге...
Після закінчення Кам’янобрідської восьмирічки на відмінно Микола Кузенний вирішив вступати до Херсонського медичного училища. Напередодні вступного іспиту погнав у поле пасти корову. Знічев’я, сидячи на копичці соломи, хлопець почав колупати ножиком мідну трубку, що якимсь чином потрапила до рук. „Це тепер я знаю, що то був запал від гранати, яких після війни валялося безліч. Останнє, що пам’ятаю: сильний спалах — і абсолютна темрява в очах. Болю не відчував, була лише нестерпна спрага. Вогнем обпекло обличчя, груди, потрощило кисть лівої руки, а праву понівечило ножиком. Перше, що сказав, було: „Прощай, науко“.
Спочатку в Звенигородській лікарні, потім в офтальмологічній клініці ім. Філатова в Одесі лікарі робили все можливе, щоб повернути юнакові зір. Однак, коли одного дня до палати зайшов завідувач відділення Володимир Шевельов і розповів про сліпого математика з Болгарії, який навчився читати за системою Браєля, став професором, Микола зрозумів: надії ніякої, слід готуватися до найгіршого. Коли виписували, лікар побажав на прощання: „Все в тебе буде добре, може ще й математиком станеш“. Як у воду дивився!
Я навчався у Кембриджі
Звичайно, про цей престижний навчальний заклад простий селянський хлопець і думати не міг. Та ще у ті роки! Однак природжене почуття гумору, ота незбагненна для іноземців українська лукавинка інколи ошелешували поважну наукову публіку на різних міжнародних симпозіумах. А пізніше у кулуарах терпляче роз’яснював, що Кембриджем він скорочено називає село Кам’яний Брід на славній Черкащині. Тут на Миколу завжди чекали батьки.
„Батько Феодосій Іванович у 17 років став першим головою колгоспу. Райком призначив його на цю посаду після повернення з Москви, куди він таємно поїхав до Сталіна, „щоб робити революцію у Китаї“. Мав два класи освіти, але задачки і за п’ятий клас розв’язував, як насіння лузав. Певно, від нього перейшли до мене математичні здібності“, — розповідає Микола Феодосійович.
Після повернення з Одеси Микола знову пішов до 8 класу (десятирічки на той час у Кам’яному Броді не було), просто так, без оцінок. Дев’ятий клас він закінчив у Коростені з братом Леонідом, який після технікуму заради Миколи попросився до школи. Атестат про середню освіту й золоту медаль одержав у сусідньому селі Бужанці, куди з допомогою друзів щодня долав до школи п’ять кілометрів.
Про екологічні проблеми сучасності застерігав... 1976 року
Звичайно, після всього, що з ним трапилося, Микола Кузенний міг тихо й спокійно жити на державному утриманні. У хвилини відчаю йому таке й спадало на думку. Але те відразу витісняла якась дивовижна, непоборна сила: „Це не для тебе, в тебе інший шлях...“.
— Мабуть, такою була воля Творця, — розповідає Микола Феодосійович. — Не зламатися, не втратити себе — постійно пульсувало у моїй свідомості. І я повністю присвятив себе математиці. Вона — моя рятівниця.
Пройшовши за великим конкурсом (на 50 місць — 150 абітурієнтів, з них — 53 медалісти), став студентом фізико-математичного факультету Херсонського педінституту. На заняття водила старша сестра Марія, яка жила у цьому місті. Лекції записував на магнітофон. Інформацію з підручників надиктовували однокурсники.
Отримавши диплом з відзнакою, незвичайний випускник потрапив на стажування до Київського педагогічного інституту. Тут за п’ять років став кандидатом наук. Устиг, каже, попрацювати і „головним сміттярем столиці“ — методом математичного моделювання розробив оптимальні маршрути сміттєвивозу. Але головною залишалася наукова робота. 1976 року Кузенний своєю доповіддю на тему екології за допомогою математичних розрахунків показав у динаміці наше біомайбутнє. Вчена рада в Академії наук була спантеличена: про екологію, як таку, ще ніхто тоді не чув, а цей незрячий чоловік говорив про охорону та збереження природи, застерігав від згубних наслідків її експлуатації. На жаль, ті застереження зараз збуваються.
Свідченням оригінальності мислення у науковців-математиків вважається, коли на конференції вчений може виступити з неординарними ідеями бодай у 2-3 секціях (алгебра, геометрія, теорія ймовірностей та ін.). Микола Кузенний на одній конференції робить вісім доповідей. У нього консультувалась майже вся фізико-математична школа України й закордонні світила. Він постійно публікується у наукових періодичних виданнях. Удостоєний медалі ім. М. Є. Остроградського, яка присуджується лише за оригінальні дослідження у галузі математики. „Кузенний, безперечно, один із світлих людей нашого часу. Саме такі творять історію України“, — так відгукнувся про нашого земляка професор, доктор фізико-математичних наук, колишній ректор Київського університету ім. Т. Г. Шевченка Анатолій Лобанов. — Він цікава людина, і йому є що сказати не тільки у математиці...“.
І дійсно, світ інтересів Миколи Феодосійовича неозорий і розмаїтий. Він — великий шанувальник класичної музики, захоплюється театром, літературою, має розряд із шахів. Заснував у Києві громадську організацію „Спілка вчених-інвалідів „Гомер“, узявся за створення програми для управління комп’ютером лише за допомогою голосу, без використання клавіатури та мишки.
— Роблю те, що ефективне і корисне і приємне для мене, — так коротко окреслив своє життєве кредо Микола Феодосійович. — Ні титули, ні звання мене ніколи не цікавили, крім одного — бути самим собою. Сліпота — тому не перешкода.
Якось з Анатолієм Турбіним він накреслив туристичний маршрут — пройти пішки від Києва до Херсона. І не битими шляхами, а польовими стежками, якими раніше ходили на прощу до Лаври. Щоправда, дістались тоді лише до Лисянки — Турбін пошкодив ногу.
Але сходження з ним „у зв’язці“ на гору Ай-Петрі в Криму все-таки вдалося. А щорічні мандрівки на байдарках по річках України — то вже звична справа.
У професорській, аж надто скромно умебльованій квартирі, робочим місцем Миколи Кузенного служить старенький диванчик, у „комплекті“ з магнітофоном, диктофоном і телефоном. Тут він і створює свої оригінальні математичні моделі, які прислуговуються не лише в математиці, а й у фізиці, хімії, біології, лінгвістиці, психології. Втративши зір, він побачив світ у зовсім іншому вимірі — взаємозв’язку чисел і простору.
|
Образ жизни 
